Бо мiсто Харкiв все ж таки святе…

Минулого року у Харківському політехнічному університеті була виконана Восьма симфонія О. Яковчука «Нескорені» оркестром Збройних сил України. Цього року 5 грудня в залі Харківської філармонії продовжилося знайомство з творчістю композитора, а перед цим відомий автор зустрівся з педагогами та студентами Університету мистецтв ім. І. Котляревського.

Олександр Яковчук був головною персоною на сцені органного залу філармонії, одноосібно автор, ведучий і герой музики. Вона звучала у виконанні киян: скрипальки Ольги Коноплянки, співачки Ольги Табуліної, віолончелістки Ольги Заєць і дружини композитора піаністки Надії Яковчук, (вона) родом з Харкова. В яскраве сузір’я київських музикантів увійшли харків’яни: кларнетист Віталій Зима і композитор Володимир Птушкін, який виступив як піаніст. У власній стильовій манері Володимир Птушкін виконав яскраво, концертно випукло і потужно «Прелюдію і фугу» (in D) для фортепіано Олександра Яковчука. Цей твір прозвучав мов би зафіксований прецедент прямого руху музики, як народження її з клавіш інструменту і подолання їх статики.

Впродовж авторського вечора і музичну, і розмовну інтонації єднала добре відчутна спільність. Невимушеність і природність, щирість і відкритість — все властиве і самому композитору, і його музиці. Українська мова уродженця Кам’янця-Подільського Волинської області органічно продовжувалася у фольклорних поспівках титульної Прелюдії і фуги. Як посланець «духа Яковчука», Володимир Птушкін в своєму виконанні підкреслив національну опору музики композитора, її напружений тонус і драматизм. Інший вимір національного у творчості Олександра Яковчука відкрило «Буковинське капричіо» (1984) для кларнету, зібране з різних фольклорних мелодій Буковини і є алюзією яскравих барвистих кольорів українського намиста.

У більшості номерів концертної програми ми почули виконання, яке виникло з безпосереднього контакту виконавців з автором. Той животрепетний імпульс виконавства, експресія мовлення, що були відчутні в творах, вразили і захопили без послаблення почуттів протягом всього двогодинного звучання музики.

Всі ці дві години композитор не залишав сцену. Як слухав свою музику майстер — із цікавістю спостерігали слухачі. Невимушена манера спілкування із залом, ремарки під час звучання, коментарі щодо написання твору і розповіді про власне, іноді несподіване життя створеної музики — все це підживлювало інтерес і сформувало надзвичайно цікаві рамки вечора. Не було пояснень про зміст музичних творів або життєвої сповіді композитора… Замість того міркування у колі друзів.

За словами композитора, він не прагне до ускладненості музичного мовлення, проте тяжіє до чіткої завершеності і стрункості «необарокових» жанрів. Їм написано більше двадцяти камерних кантат для солістів з камерним оркестром. Одна з них кантата «На перехресті серця» (на вірші П. Перебийноса) була виконана у концерті. Зворушливим освідченням у коханні прозвучала Соната-фантазія для скрипки і фортепіано пам’яті А. П’яццолли.

Постать аргентинського композитора, його життя бентежили уяву Олександра. Музична присвята подала імпульс для перетворення виконання у неочікуваний музично-театральний перформанс. Настільки оригінальний тематизм в цій сонаті, що безумовно його можна «розтягти» на безліч саундтреків. Задля досягнення такої простоти і природності, чарівної щирості і інтуїтивної глибини музики неможливо спиратися тільки на майстерність, щоб досягти цього, потрібно осяяння.

Авторский вечір дозволив не тільки познайомитися з невеликою часткою творчого доробку відомого і водночас (як це часто буває в мистецтві) невідомого музиканта. Прем’єра вокального циклу на вірші харків’янки композиторки і поетеси Ірини Губаренко (1959—2004) стала справжньою мистецькою подією для музичного харківського загалу.

Олександр і Надія Яковчуки мали дружні стосунки з видатним українським композитором Віталієм Губаренком і його родиною, прекрасно знали їх доньку Ірину. Про те, що вона пише вірші, дізналися вже тоді, коли вона пішла з життя. Олександр Миколайович не одразу прийняв її поезію, не знайшов для себе тієї зачіпки, аби написати музику. Але, повернувшись до віршів «Уривки з мого “Кобзаря”» через п’ять років, він нарешті відчув настрій і глибину текстів й відібрав сім віршів, які увійшли до вокального циклу. Його увагу привернули гостроліричні вірші-роздуми про самотність, навіть в коханні, моменти відчаю, пошуки віри і, головне, тема Харкова, з яким пов’язано було недовге життя поетеси. Вона називає місто байдужим, сонним і кам’яним, де царюють нездари. Містом, у якому трапилися страшні трагедії: «У сьому місті, де загинув Скрипник, Де Хвильовий пірнув у небуття, Де Курбас Лесь, немов розп’ятий митник…». Прикро, що байдужість міста немов переслідує її творчість і зараз, бо хотілося б більшого кворуму у залі філармонії. Відчуваючи щось неминуче рокове, поетеса пише: «У місті де Камінним господарем стоїть Кобзар у бронзу запахнувсь». Але кульмінаційною фразою стає кардинально поворотне речення наприкінці романсу «Бо місто Харків все ж таки святе». Ці слова повторюються двічі, Композитор підкреслює найбільш знакові слова, як правило в останніх строках вірша, по кілька разів. «Я подарую собі цілу мить…», «І ловлять юні душі на гачок», «Невже скінчилась гра?..», «Запашну тьмяність смертної любові я заховаю в серці до кінця…».

Трагічна судьба Ірини Губаренко, митця і жінки, ще раз повертає до думки: в нашому середовищі сьогодні потрібні, як ніколи, творчі, талановиті сини й дочки, яких не зможе вбити жодне «сіре і вороже місто».