Шлях до успiху: важкий, авантюрний, неповторний

Та перш ніж перейти до бесіди з Борисом Миколайовичем про його спогади, відзначимо, що внесок Колногузенка в сучасну хореографічну освіту чималий. Серед його учнів 55 лауреатів міжнародних конкурсів і фестивалів танцю. Він стоїть біля витоків вищої хореографічної освіти сходу та півдня України. Колись виступив у ролі засновника тоді ще у Харківському державному інституті культури спочатку кафедри, а згодом і факультету хореографічного мистецтва, деканом якого він є і нині. Він розумів, що на території Слобожанщини український народно-сценічний танець розвинений слабко і вирішити цю проблему можливо, якщо підняти на високий рівень викладання дисципліни «Український народно-сценічний танець» та створити ансамбль, який буде центром проходження практики майбутніх хореографів і зможе презентувати українське танцювальне мистецтво як на рідній Слобожанщині в Україні, так і в інших країнах. Тому в 1990 р. і з’явився театр народного танцю «Заповіт», який численними концертами, гастролями по країнах Європи та США, перемогами у найпрестижніших конкурсах України та зарубіжжя швидко завоював світове визнання.

Секрет такої популярності студентського колективу не тільки в тому, що Борис Миколайович та його колеги виховують танцівників з високою технікою виконання та яскравою акторською виразністю, але і в тому, що кожна композиція майстра — це міні-спектакль з цікавим сюжетом, а програми його концертів поєднують у собі все різноманіття танців України, проте провідна роль завжди відводиться українському народно-сценічному танцю.

У 2011 році обласна влада доручила провідному хореографу Харківщини створити та очолити ансамбль пісні і танцю Слобідської України (нині Великий академічний Слобожанський ансамбль пісні і танцю).

Ім’я Бориса Миколайовича часто зустрічається на сторінках почесних українських видань.

Цікава розгорнута стаття про життєвий і творчий шлях українського балетмейстера представлена у виданні «Славні імена» восьмого тому серії ЖЗЛ.

Подейкують, що пристрасть Бориса Миколайовича до народної хореографії пов’язана з його родом, адже він — спадкоємний козак. Його прадіди по материнській лінії є представниками славетного козацтва Січі Запорізької.

---

— Ви знаєте, я вважаю ваше запитання влучним, адже щодо майбутньої професії я визначився не одразу, а поки були етапи становлення моєї особистості, я спробував бути фахівцем у різних напрямках. І взагалі, тоді моє життя можна сміливо назвати важким, неповторним та авантюрним. Навіть не знаю, чи слід таке розповідати? Та мабуть, розкажу!

— Хореографія не була моєю дитячою мрією. Я навчався у середній школі № 30 міста Краснодара. При школі був танцювальний гурток, туди ходив мій молодший брат Сергій. Я його туди водив, чекав, поки той танцював, просто сидів і дивився. Одного разу керівник танцювального гуртка, у якому займався брат, показувала певну комбінацію рухів, і ні у кого вона не виходила. Це тоді мені було десь 10 років, а брат ще менший був. Потім ми вийшли на перерву, я показав брату ці рухи і докорив, мовляв, та що ж там повторювати, це ж легкі рухи. Потім я йому показав, як слід танцювати. Тоді мене не підвела зорова пам’ять. Тут підійшла педагог і питає: «А ти хто такий? Давай до нас у гурток. Будеш танцювати!» Я став ходити до танцювального гуртка, педагог до мене придивилася і зазначила, що тут, у шкільному гуртку, мені робити нічого. Потім запросила мене у палац культури. Брат пізніше кинув заняття. А взагалі у моїй родині усі були здібні до танцю.

— Партнерка — це дуже важливо. Пам’ятаю, що у мене була партнерка на ім’я Таня. Приваблива дуже. Цей факт теж позначився на моєму бажанні займатися хореографією. З нею танцювати було саме задоволення. Взагалі, я був дуже влюбливий. Вперше полюбив дівчинку ще у 2-му класі. Щоб ви розуміли, для мене жінка — це щось, що є в природі найголовніше і найпрекрасніше. Хоча від жінок у мене були і неприємності, але все одно в мене така чітка виразна чоловіча натура, без жінки життя не уявляю.

— Коли педагог врешті порадила батькам віддати мене у хореографічне училище. Вона сказала, що я дуже талановитий. Тоді мене відправили у Воронеж. В училище з’їхалися люди з різних областей. Я став учнем цього училища, до речі, був другий у групі за рейтингом. Але гуртожитку не було, і ми всі жили по квартирах.

— Малювання трохи захоплювало. Але ж нас батьки нікуди не водили, ні на які гуртки. Ми з хлопцями самі знаходили собі заняття. Хореографічне училище я так і не закінчив, тоді це було внутрішнє моральне горе для мене. У родині обстановка була мінусова, проблеми були серйозні. Тоді батько забрав мене з училища додому, платити не став, привіз до Краснодара, відправили мене закінчувати звичайну школу. Це була перша трагедія. Мені снилися танці, мене це бентежило. Якось з товаришем йшли центром міста, побачили об’яву від школи бальних танців. Заняття там були безкоштовні. Я потрапив до ансамблю бального та естрадного танцю під керівництвом легендарного НЕВВІ (М. П. Бібікова). І тоді я знов ніби повернувся до життя, перемагав у конкурсах, паралельно захоплювався поезією, закінчивши середню школу, хотів йти на факультет журналістики, і раптом новина — відкривається університет культури і мистецтв, тоді другий в країні. 14 абітурієнтів на місце конкурс був. Цілий корпус університету хореографам виділили. Сильних було багато, і аж 5 іспитів довелось складати.

— Працював, тобто підробляв, де тільки міг. На будівництві добре платили. Це заважало фізичній формі. Але ж що робити. Ходили з хлопцями на товарну станцію, розвантаживши вагон із гравієм, можна було заробити добряче, на ті часи — великі гроші. Я ще працював викладачем гри на фортепіано, тоді не вистачало фахівців у музичних школах. Гри я навчився у хореографічному училищі, там це було обов’язковим. Так пройшов рік роботи у музшколі. Це трохи краще, ніж про того славетного художника у фільмі, де головний герой — Остап Бендер, пам’ятаєте? (Сміється.) І врешті що мої учні, що діти у дипломованих фахівців грали однаково. Я про свою авантюрну молодість можу розповідати годинами. Якщо вам цікаво.

— Часто, коли був студентом, ночував в інституті, двері балетного класу перекривав ніжкою стільця. Черговий проходив, двері смикав — замкнуто, аж потім я включав частину світла, танцював мінімум години дві, а там скільки сил вистачало. Потім накривався пальто та ночував на стільцях. Але частіше доводилось підробляти вночі. Розвантажувати вагони було важко. Пам’ятаю, після 4-го класу я — малий пацан — влітку завжди десь працював, ніколи не гуляв. Якось ми з хлопцями місяць пололи бу’рян, а бригадир потім кинув нас на гроші. Це найболючіший спогад дитинства. Все зароблене віддавав матері. Ще я намагався накопичувати, пам’ятаю, двірником працював, десь три місяці, а потім в кінці літа подарував матері пральну машину. Я тоді був дуже задоволений. Коли навчався в старших класах і вже навіть в університеті, то на півдні у таборах відпочинку піонервожатим підробляв, художнім керівником, а ввечері відпочивав на морському пляжі. А давайте я вам розкажу, як я був скульптором, це взагалі диво було і неймовірна авантюра.

— Спочатку події розвивалися за звичним сценарієм, товариш запропонував поїхати в табір біля моря. Мама дала мені трошки грошей, я їй пообіцяв, що там мене приймуть добре. Приїхали ми на місце, товариш заселився, а я намагався не потрапляти на очі адміністрації, адже був там нелегально, проте мене все одно побачили і я пішов з табору. Та то не біда! Там багато так званих домів відпочинку було. Познайомився на танцях з дівчиною, вона виявилась офіціанткою, а ще людиною з доброю душею, запрошувала мене на обід, відпочивальники все одно все не з’їдали, тож мені діставалося. Потім зустрів там маму однокласниці, яка була директором місцевого табору відпочинку. Вона питає мене: «Боря, ти як, ти чого тут сам без батьків, без друзів? Ти ж у мистецькому виші навчаєшся, ану ходімо, я тебе працевлаштую! Ми якраз готуємось до виставки. Скульптор наш поїхав, у мене ціла група робітників‑скульпторів без керівника залишилися, то берись до справи!» (Сміється.) Я їй сказав, що все зможу, хоча нічого не вмів. Ця турботлива пані мене поселила, нагодувала, забезпечила роботою. Я ж не дарма пригадав Остапа Бендера! На ранок я познайомився зі своєю бригадою скульпторів, спитав, хто що робить, вони і без мене знали, що до чого. Якщо не вистачало матеріалів, то я ходив до директора табору і писав заявки. Усі були мною задоволені.

— Авантюрі завжди є місце у моєму житті. От хоча б взяти роботу у двох колективах, які я очолюю. Готуємось до конкурсу, дуже важко, весь час студенти змінюються, а потім на тобі — Гран-прі конкурсу Вірського. Всього за одну зустріч не розкажеш.

— Дивлюсь за всіма тенденціями. Є цікаві виконавці, цікаві напрямки у хореографії, тільки мене особисто не влаштовує те, що нівелюється жіноча та чоловіча основа у танці, адже вона не повинна бути однакова. По-перше, жіночий та чоловічий початок повинні в мистецтві бути чітко виражені і в пластиці, і в техніці. І це стосується будь-якого напрямку. По-друге, багато сучасних телевізійних конкурсів — це здебільшого шоу, у них є цікаві моменти, але, на мою думку, такі заходи уводять людей від національного та від класичного танців. Підтримки національного танцю зараз не існує.

— Так, ночами, як у молодості, більше не танцюю, роблю певні рухи, коли створюю нову композицію, все це через проблеми з хребтом.

— На жаль, я не суворий керівник. Проте це не означає, що проблем з колективами не існує. Їх дуже багато, дуже не просто працювати зараз. Існують проблемні моменти щодо бази для репетицій. Але з оптимізмом дивлячись у майбутнє, я вважаю, що на Лівобережній Україні немає аналогів таким колективам. А ті, хто зі мною працюють, як і я, закохані в національне танцювальне мистецтво.