Пам’яті генерала Музики

А справа, якій В. М. Музика присвятив життя, — це протидія злочинності. Справа сама по собі дуже нелегка, небезпечна, справа, яка вимагає від людини максимуму зусиль, часу, нервової напруги.

Закінчивши у 1969 році Харківське пожежно-технічне училище МВС СССР, Віталій Музика близько двох років працював у пожежній охороні, але мріяв про оперативну роботу в міліції. І ось у 1971 році мрія збулася: він — інспектор карного розшуку одного з РОВД Харкова. Керівництво відразу звернуло увагу на молодого працівника, який успішно розкривав досить складні злочини. Наполегливість, потужний інтелект, систематичність, увага до дрібниць характеризували оперативну роботу В. Н. Музики. Саме тому він найчастіше вигравав у двобої зі злочинцем, забезпечуючи неухильність покарання. А ще він виявився організатором, як кажуть, від Бога. Кар’єрне зростання ніколи не було його метою, стрімким зльотом його просування по службовим сходам не назвеш — інспектор, старший інспектор, начальник відділення карного розшуку. Поступово він стає широко відомим серед професіоналів. У ті часи — на початку вісімдесятих — у Харкові поширилися квартирні крадіжки. Розкривалися вони, прямо кажучи, не дуже добре, тобто злочинці мали змогу продовжувати свою протиправну діяльність. В. М. Музика, проаналізувавши обстановку, запропонував створити загальноміський підрозділ з протидії квартирним крадіжкам. Він виходив, зокрема, з такого простого факту, що місто — єдиний організм, адміністративні кордони між його районами для крадіїв нічого не значать, а райвідділи працюють роз’єднано. Але ця простота тільки уявна, за нею стоїть наполеглива праця по створенню бази даних за способом проникнення у квартиру, злочинним «почерком», уважне вивчення способу життя осіб, які притягувались до кримінальної відповідальності за квартирні крадіжки, виявлення місць збуту краденого і багато іншого.

Отже, підрозділ створено, звичайно, в порядку експерименту. Та експеримент виявився настільки вдалим, що прогримів на всю країну. Віталія Миколайо­вича викликали до Москви, де він ділився з колегами досвідом своєї роботи. У дужках скажемо: найважливішою ланкою в експерименті виявилась особа його керівника, точніше, його ставлення до справи. Після переходу Віталія Миколайовича на іншу роботу ефективність підрозділу помітно впала, бо рівнозначної заміни йому не знайшлося.

В. М. Музика став заступником начальника Харківського міського управління обласного управління МВС України, потім очолив міжрегіональний підрозділ по боротьбі з організованою злочинністю. Коли протидія організованій злочинності була передана до компетенції СБУ і там потребувалися кваліфіковані спеціалісти відповідного профілю, Віталій Миколайович був призначений заступником начальника Управління СБУ в Харківській області. Це сталося в 1992 році. Але з часом все упорядкувалося, міліції повернули її функцію, були створені підрозділи боротьби з організованою злочинністю в складі головних управлінь та управлінь МВС в областях, і Віталій Миколайович у 1994 році повертається до лав міліції вже як начальник Харківського обласного управління МВС України. П’ять років, протягом яких він очолював органи внутрішніх справ області, були одними з найяскравіших як для правоохоронців області, так і для її населення. Що таке дев’яності роки, більшості нагадувати не треба. Початкове накопичення капіталу набуло відверто кримінального характеру. Повсюдно точилася стрілянина, вбивства на замовлення стали повсякденним явищем. Повсюдно, але не в Харкові та області. Замовні вбивства можна було перерахувати по пальцях однієї руки, та й вони, на відміну від інших регіонів, більшою частиною розкривалися (що, власне, і стримувало бажаючих усунути конкурентів або компаньйонів. Не всіх, звичайно, але багатьох). «Харків — ментовське місто» — можна було почути по всій Україні. Щільна опіка оперативників під вмілим керівництвом Віталія Миколайовича не дала розгулятися бандитському «бєспрєдєлу».

Гірке розчарування чекало на «гастролерів», які не повірили в можливості міліції Харківщини та вирішили з’явитися на її території. У кайданках швидко повернулися до Москви члени злочинного угруповання, які у російській столиці вбили кількох міліціонерів і недалекоглядно вирішили «відлежатися» в Харкові. Організованому злочинному угрупованню, яке займалося викраданням дорогих автомобілів, здалася плідною ідея «попрацювати» в Харкові. Все обіцяло успіх — жодних проблем у ряді інших областей, серйоз­на організація злочинної діяльності (використовувалися сучасні технічні засоби, прослухувався міліцейський ефір, особу, яка безпосередньо викрадала конкретний автомобіль, охороняли, були й зброя, й радіозв’язок, й пересувна майстерня, де розбиралися викрадені машини. Та все це виявилося марним). У Харкові ця злочинна група припинила своє існування невдовзі після передислокації. За гратами опинилася група офіцерів з Одеси, які повірили чуткам про те, що в Харкові зброя вільно продається та купується прямо на базарах, і привезли сюди велику партію викрадених ними на армійських складах пістолетів ТТ та боєприпасів. Таких прикладів можна навести десятки, якщо не сотні. Під час нападу на ювелірний магазин «Злата» у Харкові загинув працівник міліції. Проведений під керівництвом В. М. Музики оперативний пошук у злочинному середовищі результатів не дав. Розширивши його коло та провівши ряд інших заходів, злочинну парочку нарешті затримали. Тоді виявилося, що ці люди — інженери одного з підприємств Харкова, які до настання 90‑х років були законослухняними громадянами, ніколи до поля зору правоохоронців не попадали. Але й це їх не врятувало від заслуженої кари. В. М. Музика особисто керував і роботою з розкриття вбивства двох працівників міліції в Харкові у ніч на перше липня 1996 року. Тут злочинцям довго переховуватися не вдалося. А викрадення дитини бізнесмена, за яку вимагали 5 мільйонів доларів? Операцію з її визволення очолив особисто В. М. Музика, після напружених пошуків дитину виявили під Москвою і передали батькам живою і здоровою, злочинці ж були заарештовані. Літопис славних справ міліції Харківщини зусиллями Віталія Миколайовича поповнився багатьма сторінками.

Разом із тим було б суттєвою помилкою вважати, що для В. М. Музики існувала тільки справа. Так, себе особисто він не беріг, що і стало основною причиною передчасної смерті. Але до людей він ставився дуже уважно. Особливо турбувався він про ветеранів. Завжди знаходив можливість допомогти, підтримати. За його ініціативою був створений фонд «Злагода», основним завданням якого було вирішення проблем ветеранів. Утім, і молоді працівники знали, що начальник управління у випадку необхідності завжди протягне руку допомоги, захистить. Як це не тяжко було в ті часи, але він вирішував і житлові проблеми підлеглих. Його ставлення до міліцейських кадрів яскраво проявилося у зв’язку зі сумнозвісним рішенням Верховного Головнокомандувача про звільнення на пенсію сорокап’ятирічних оперативників та інших працівників міліції. І коли деякі інші керівники ГУМВС-

УМВС кинулися наввипередки рапортувати про успішне виконання, Віталій Миколайович бився за кожного, відстоював і відстояв, не дав зруйнувати кадрове ядро міліції Харківщини.

Дуже бережно ставився Віталій Миколайович до пам’яті загиблих працівників міліції, не кажучи вже про допомогу їх сім’ям. Він особисто організував створення меморіального комплексу у сквері біля Будинку культури

УМВС. Пам’ятник загиблим міліціонерам та каплицю знають усі харків’яни, і не тільки вони. В. М. Музика поклав початок спорудженню таких комплексів, до Харкова приїжджали подивитися на міліцейський меморіал як на зразок представники інших регіонів. Уважно придивилося до цього й керівництво держави, незабаром указом Президента був встановлений День пам’яті загиблих під час виконання службового обов’язку правоохоронців — 22 серпня.

Уважно спостерігаючи якісні та кількісні зміни злочинності, Віталій Миколайович дуже уважно ставився до питання здатності працівників міліції їй протидіяти, до організації професійної підготовки. Під його керівництвом був створений унікальний полігон, де відпрацьовувалися навички із затримання злочинців, визволення заручників. На полігоні були розміщенні: невеликий пасажирський літак (справжній, не модель), автобус, модульний будинок, смуга перешкод тощо. Полігон привернув увагу не тільки колег з інших областей, а й інших правоохоронних відомств.

Віталій Миколайович був справжнім міліціонером, міліціонером за покликанням. Саме тому він завжди був поза політикою. Як не складно повірити, але у ті буремні часи її для нього не існувало. Справа, люди, які її роблять, — і все. Але багатьом своїм підлеглим В. М. Музика дав, як кажуть, путівки на посади політичного значення. За 10 років, протягом яких Управлінням МВС України в області керував О. М. Бандурка, і п’ять років, коли на чолі його стояв В. М. Музика, в колективі завдяки їх копіткій роботі з кадрами з’явилися талановиті, перспективні керівники. Згодом вони посіли відповідальні посади, стали генералами. Одним з серйозних кадрових рішень В. М. Музики стала рекомендація на посаду начальника УМВС України в Луганській області полковника Смірнова Ю. О., який у подальшому став, як відомо, Міністром внутрішніх справ України. Генерала Мельникова В. Г. Віталій Миколайович рекомендував на посаду начальника УМВС України в Запорізькій області. З часом В. Г. Мельников був призначений заступником Міністра. Можна назвати не один десяток учнів Віталія Миколайовича, якім довірили відповідальні посади, які стали генералами міліції. Минули роки, але й зараз багато працівників міліції, тепер вже поліції, вважають Віталія Миколайовича Музику своїм вчителем, глибоко шанують його пам’ять.