Світлій пам’яті вченого присвячується

Життя змалку випробовувало Миколу Никифоровича. Він народився 4 січня 1942 року, коли на Україні палала війна, і став 5-ю дитиною у великій родині Євтушевських.

Батько, Никифор Максимович, до 1946 року не знав, що в нього є син, бо був спочатку в’язнем на уранових рудниках Швеції, потім спокутував «провину» полону у штрафроті на Японському фронті (провина була в тім, що він тільки перед Другою світовою війною повернувся змореним з Фінської війни, в числі добровольців‑односельців призивного віку пішов на війну. Загін сформували, але зброю видати не встигли. Коли переводили беззбройних чоловіків прямо назустріч фашистам — виникла сутичка з ворогом — полон).

У штрафроті залишився живим, був направлений на повоєнну відбудову Далекого Сходу…

Такі обставини гартували характер маленького Миколи, робили його сильним, витривалим та поряд з цим дуже вразливим, людяним та охочим до здобуття знань.

У дружній багатодітній родині 2 сестри, Ольга і Наталія, брат Степан були меншому першими вчителями. Коли хлопці на пасовиську кривдили у дитячих іграх маленьку тварину — Микола вже тоді переймався їх захистом. Він згуртовував дітей на веселі ігри серед мальовничих Лихолітських ланів: то дистанцію з бігу придумає, чи спортивні звитяги влаштує. А ще майже завжди бачили Миколу на пасовиську з книгою. Багато і залюбки читав. Закінчив школу зі срібною медаллю.

У 1966 році вступив до Київської сільськогосподарської академії на факультет лісівництва. Блискуче закінчив академію та був направлений працювати на Далекий Схід — вивчати природу цього краю. Молодому інженерові лісового господарства дали бригаду — у минулому арештованих в’язнів. Випробування пройшов відмінно, зі зневірених людей сформував перший трудовий колектив.

Тяжка хвороба батьків — Оксани та Никифора — покликала молодого спеціаліста знову на Україну. Було Миколі 25 років. Доглянув разом з братом і сестрами, поховав батьків.

Доля посміхнулася Миколі — у рідному селі зустрів чарівну односельчанку Любу — це і було кохання на все життя… Прилетів лелека до молодого подружжя — приніс донечку Наталю та синочка Мирослава.

Микола Никифорович надзвичайно любив свою дружину і дітей, пестив їх та роками передавав їм батьківську мудрість. Поряд зі щасливим батьківством Микола Никифорович стверджувався як лісівник, український вчений, громадський діяч по захисту вітчизняної флори і фауни.

Микола Никифорович закінчує аспірантуру. Працює у Канівському державному заповіднику старшим науковим працівником, досліджує життя парнокопитних: благородного оленя, кабана, козулі та наполегливо працює над кандидатською дисертацією. У 1989 році у Москві успішно захищає дисертацію. Йому було присвоєно вчене звання — кандидат біологічних наук.

На цей момент сім’я Євтушевських вже мешкає у м. Черкаси, і Микола Никифорович працює старшим науковим співробітником Всесоюзного науково‑дослідного інституту мисливствознавства та звірівництва. Згодом з розпадом Союзу водночас зубожінням на деякий час науки, Микола Никифорович приймає керівництво станції мисливствознавства і звірівництва, що стала послідовницею Всесоюзного інституту.

Є вчені, що у кабінетах створюють науку, а є ентузіасти, що босоніж з рюкзаком за плечима і шматком хліба ідуть рідними гаями та узліссями, тижнями живуть у дикій природі, зливаються з нею і до суспільства доносять її закони. Розуміють мову рослин і тварин. До таких вчених слід віднести Миколу Никифоровича. Саме його справою всього життя стало дослідження мисливствознавства та кліткового розведення мисливських тварин України. З цієї теми він блискуче захищає докторську дисертацію та отримує наукове звання — доктора наук.

До останньої хвилини свого життя Микола Никифорович працював. Науковий спадок вченого — це більше 100 наукових праць, 2 монографії. Микола Никифорович добре володів літературним і поетичним словом. А ще залишив на згадку нащадкам теплі вірші…