Університет – це становий хребет системи освіти, який не можна руйнувати

Університет – унікальний соціальний феномен. Будучи гуманітарним і культурним інститутом, він створює передумови для розвитку негуманітарних – природничих і технологічних досягнень соціуму. Як частина соціуму він забезпечує його оновлення в цілому через свій продукт – знання. Місія університету характеризує його головне призначення, яка відповідає культурно-історичним запитам, що визначають модель цього соціального інституту. Сучасність характеризується створенням інформаційного суспільства, поширенням ліберальних ідей у глобальному масштабі. В умовах жорсткої світової конкуренції за фінансові ринки університети брендують себе через іміджеві метафори: Оксфорд, Кембридж і Гарвард позиціонують себе як продовжувачі класичних традицій (висока кваліфікація викладачів, академічна і дослідницька свобода, демократична атмосфера), а Німеччина, Швейцарія та Австрія пропонують практично спрямовану освіту (зв’язок із практикою, працевлаштування).

Якщо раніше фінансування освіти й науки було завданням держави, то в умовах лібералізму професор і дослідник стали «пролетарями» розумової праці, університети заробляють гроші на ринкових умовах. Керівництво університетів залежно від потреб ринку має вносити корективи в навчальні плани, змінювати штатний розпис, переробляти навчальні програми, із року в рік, орієнтуючись на запити ринку праці, змінювати контрольні цифри набору тощо. Завдання, на які орієнтуються комерційні суб’єкти, абсолютно не збігаються з моделлю університету, розгорнутою в тріаді «культура – наука – освіта». Університет виникає як академічний освітній суб’єкт у межах суспільства, а держава забезпечує йому стабільний статус. Університет створюється за допомогою формальних правил, але неформальні правила стають головними в забезпеченні його стабільності і самоорганізації. Корпоративна академічна субкультура виступає іманентним ядром університету: вона одночасно конструює і становий хребет колективу, й інтелектуальне ядро, постає і як інституційна форма контролю, і як механізм передання соціального досвіду між поколіннями викладацького корпусу.

Університет формує тип особистості, здатної до самостійної високоінтелектуальної діяльності, до саморозвитку в цій сфері. Науковий стиль мислення формується за рахунок тісного поєднання науки й освіти. Будучи інноваційними структурами, університети культивують у своїй спільноті інноваційний стиль мислення. Особливе значення у випускників університету мають володіння науковим методом, уміння самостійно рухатися в будь-якому науковому напрямку, самостійно вчитися і вчити інших. Натомість випускник комерційного закладу орієнтується не на критичне мислення, а на використання готового, стереотипного, шаблонного знання з підручників або на симулювання новацій за рахунок запозичення з інтернет-комунікацій.

Сучасні вітчизняні університети, з одного боку, орієнтуються на держзамовлення і начебто є стабільними, але, з іншого боку, найважливішим показником їх роботи є фінансова ефективність, зокрема наукових досліджень. Новітні реформи проводяться за рахунок формальних процедур, а обсяг документообігу за останні роки збільшився в рази. Зростання формальних правил призводить до абсолютної жорсткості самої освітньо-наукової системи і до її виродження. Перемога бюрократичної регламентації (менеджмент якості, моніторинг, дорожні карти, плани, програми, рейтинги) сприяє занепаду культурного ядра академічної спільноти, адже матрицею відтворення певної професійної культури є соціальна пам’ять, у цьому випадку академічна, яка містить сукупність культурно-освітніх програм. Професору вже не так довіряють під час навчального процесу, контролюють його зміст і відвідуваність, час початку і завершення занять тощо. Тому сучасний реформований університет відповідає не критеріям класичного навчального закладу, а критерію комерційно-бюрократичної організації.

Університет – це і центр навчання, трансляції знання, і центр його добування. Комерційний заклад орієнтується на швидку віддачу, яка може бути отримана швидше за все за рахунок запозичення з інформаційного середовища. В умовах сучасної бюрократизації університетського управління, коли кількісні критерії результативності затьмарили якісні та стали універсальними, поширились імітаційні практики, що зумовило і падіння якісного рівня наукових досліджень. Через надмірну експлуатацію викладачів у навчальному та дослідницькому процесі виник бум імітаційної діяльності. Бюрократизація сприяє виродженню механізмів академічної культури самоконтролю і самоорганізації й розвитку псевдонаукового знання.

Вже очевидно, що після карантину ми отримаємо абсолютно нову систему освіти, де школярі і студенти, наочно переконавшись у можливості дистанційного навчання онлайн, саме такій формі віддадуть перевагу від занять з викладачем. Однак таке навчання – певна симуляція, адже знімаються всі етичні і моральні перепони, людина не розглядається як особистість, головною перевагою якої є свобода волі, і фактично створюються такі умови, коли цифрові технології впроваджуються не тільки у свідомість, але і підсвідомість дитини, роблячи можливим управління її поведінкою. На виході ми отримаємо молоде покоління з уже перебудованою свідомістю, де буде відсутня гуманітарна складова.

Можна здатися ретроградом, якщо відразу ж сказати, що ці процеси є далеко не позитивними, у будь-якому разі вони не однозначні. Віртуальні інституції освіти і науки означають кардинальне руйнування існуючої системи освіти: відмову від такого механізму трансляції знань і культури, як освіта, що здійснюється в безпосередньому спілкуванні між «учителем» і «учнями», розширення ролі «дистанційного» навчання, применшення таких форм навчання, як лекції та семінари, зниження культурної та освітньої значущості книги, перенесення центру ваги освіти на самостійну роботу з електронними носіями інформації, розмивання стійких дисциплінарних та інституційних кордонів між спільнотами викладачів, збільшення ролі вибору студентами досліджуваних курсів, обмеження інституційного контролю лише перевіркою знань на заліках та іспитах, які також можуть здійснюватися у дистанційній формі. Можна сказати, що вся система освіти, що ґрунтується на вертикальній стратифікації спільноти викладачів і студентів і на авторитеті викладача, розмивається через віртуальний характер телекомунікаційного простору і «споживання» знань, а в самих механізмах продукування знань збільшується роль інструментальності й технологічності подання знань. Єдиним авторитетом для користувача компʼютерної інформації виявляється та довіра, яку він відчуває до джерела інформації й до її експерта.

Університет ґрунтується на парадоксальному принципі: держава його фінансує, маніфестує його цілі, завдання та функції як загальносоціальні і водночас надає йому повну академічну свободу. Без академічної свободи університету не може бути.

За всіма цими ознаками сучасний університет не є класичним, а являє собою державну корпорацію, оскільки фінансується державою (бюджетно), але поставлений в умови дотримання критерію «ефективність/неефективність» на основі моніторингу. На його плани і цілі впливають ринок праці та роботодавці, а також необхідність залучення грошових коштів. І у виборі ректора, і у визначенні штатного розпису, і у затвердженні програм навчання його позбавлено самостійності.

Колись університет був елітарним. У 90-ті роки в Україні на хвилі відкриття комерційних навчальних закладів через бюрократичне свавілля всі ВНЗ у країні стали університетами. Усі вищі навчальні заклади в гонитві за економічною вигодою (самофінансуванням) «купували» статус університету, що допомагало їм ефективно здійснювати масові набори студентів. Настав час розвести статус університету та інших видів навчальних закладів. Елітарність як ознака університету повинна підтверджуватися високим ступенем відбору, продуманим набором дисциплін і предметів вивчення, високим рівнем не лише знань, а і стилю, грамотності, освіченості й ерудиції. Національний університет працює на самосвідомість соціуму, з нього виходять інтелектуали, які визначають цвіт нації, тобто створюють її основні інтелектуальні досягнення в різних сферах.

Університет орієнтується як на прикладну освіту, так і на фундаментальну науку. Фундаментальна наука – це знання про світ у цілому, наукову картину світу, її основні закони і закономірності. Таке знання є пов’язаним із практикою не прямо, а опосередковано, через прикладні дослідження і розробки. Сучасна ж орієнтація університетів в Україні – це комерційно вигідні замовлення. Освіта також редукується до набору спеціальних умінь і навичок. Культурна, просвітницька та соціальна функції відкидаються. У сучасних університетах набір дисциплін зумовлюється професійною доцільністю. Іноді це зводиться до прагнення у будь-які способи одержати диплом без належних на те підстав, адже цікавлять студента не власне знання, а сертифікат про освіту.

Університет за критеріями науковості орієнтується на саме професійне співтовариство. Фундаментальність дослідження і його результатів визначає науково-академічне співтовариство, яке відбирається й виховується університетської традицією. Відгуки колег, найбільш авторитетних у досліджуваній сфері, служать вищим критерієм науковості та значущості. Натомість у комерційній структурі прагнуть виконати дослідження, розробку й отримати якомога більшу грошову винагороду. Саме тому сучасні університети орієнтуються на емпіричні розробки, а ті, що досліджують фундаментальні проблеми, виявляються ізгоями.

Допомагають. У фінансуванні та виконанні окремих дослідницьких проєктів беруть участь зарубіжні компанії і фонди. У цьому також не важко побачити прояв глобалізації досліджень. Однак спрямованість фінансування зарубіжних організацій є дуже специфічною. Так, за нашими спостереженнями, переважна більшість зарубіжних коштів спрямовується на соціологічні та політологічні дослідження, натомість дуже низькою є затребуваність юридичних і загалом гуманітарних досліджень. Це істотно змінює структуру наукових досліджень в Україні: на чільне місце наукове співтовариство змушене ставити інтереси зарубіжних інвесторів, досліджувати ті проблеми, які є пріоритетними не для українського суспільства, а для зарубіжних фондів. Крім того, міжнародні науково-дослідні проєкти пов’язано з кооперацією зусиль національних наукових спільнот; нерідко їх здійснення стикається з традиціями і перевагами національних культур, зі специфічними соціальними нормами, зі стилем керівництва місцевої або регіональної адміністрацій. Нарешті, якщо якість міжнародних проєктів визначається характером і частотою цитування тих чи інших авторів, то для вітчизняної традиції наукового виробництва є характерними єдність експериментальної діяльності та пізнання, конструювання пошукового об’єкта, що поміщається в штучні умови, зручні для вивчення.

В Україні за роки незалежності змінився політичний устрій, інтенсивно розвивається інформатизація, однак бюрократизація не зменшилась, а зросла ще більше. Сучасний університет, виходячи з рівня розвитку знань і цивілізації, повинен являти собою синергетичну машину, що забезпечує прискорене зростання наукового знання та інноваційних продуктів. Однак насправді цей заклад поступово перетворюється на бюрократичну машину. Подальше реформування вищої школи з таких позицій або за такими лекалами здатне, на наше глибоке переконання, призвести до втрати ідеалів класичного університету і розвитку псевдонаукового процесу. Ідеологічною базою цього є визнання освіти послугою, за яку треба платити, а не соціальним благом, яке відвойоване. Парадокс: держава зберігає бюджетне фінансування університетів, але внаслідок бюрократизації цей процес призводить до повної неспроможності реформ. Мабуть, зовсім не спрацьовує ідея розвитку академічної спільноти та різноманіття адекватних форм управління університетами й іншими інститутами освіти.

Свого часу університет з’явився не випадково. Без нього важко собі уявити зростання раціональності в суспільстві та прогрес цивілізації. Водночас ситуація з освітою в наші часи вимагає коригування функцій університету. Назване коригування – нагальна потреба розвитку вищої школи в сучасній Україні.

На наше глибоке переконання, лише відомчі ВНЗ здатні забезпечити необхідний рівень підготовки та набуття відповідних компетентностей майбутніми правоохоронцями. Наша конкурентна перевага у цій сфері утворюється через викладання спеціальних дисциплін, у тому числі тих, що оперують інформацією з обмеженим доступом (наприклад, оперативно-розшукова діяльність, режим таємності тощо), а також дисциплін, метою яких є формування навичок, необхідних для забезпечення громадської безпеки та публічного порядку (наприклад, вогнева та фізична підготовка).

Плюсом є також практична складова освітнього процесу, коли комплектуючий підрозділ, визначивши потребу у відповідних фахівцях, формує державний запит, контролює освітній процес (бере участь у розробці освітньо-професійної програми, забезпечує проходження стажування, приймання кваліфікаційних іспитів), а після закінчення ВНЗ – працевлаштовує правоохоронця.

Крім того, освітній процес у нас поєднується з активними заходами із формування особистості майбутнього правоохоронця – у межах службової та функціональної підготовок проводиться робота з курсантами щодо національно-патріотичного виховання, прищеплення моделей толерантної, гендерно стриманої поведінки у міжособистісних та службових стосунках, поважного ставлення до державних символів та традицій українського народу, дотримання законності та прав людини і громадянина.

Воно того варте. Дивіться, наявність необхідної для навчання матеріально-технічної бази дозволяє здійснювати спеціалізовану підготовку фахівців для правоохоронної сфери. Варто згадати і про наявні у відомчих ВНЗ спеціалізовані аудиторії, полігони, тири, тренажери (зокрема для відпрацювання льотних навичок та набуття льотного досвіду). У цивільних ВНЗ така матеріально-технічна база відсутня, оренда відповідного обладнання у сторонніх власників потребує суттєвих витрат. До того ж у випадку відмови випускника продовжувати службу в підрозділах МВС напрацьований механізм відшкодування витрачених державою коштів на його навчання та утримання.

Чесно кажучи, специфіка проходження служби у правоохоронних органах зараз характеризується високою плинністю кадрів з різних причин (високі ризики та стресогенність професійної діяльності). Оцінюючи ці фактори, слід констатувати, що нажаль система постійно стикається з проблемою кадрового голоду – страшного недокомплекту основних підрозділів та служб. За цих умов життєво необхідним є забезпечення системи персоналом, але випускники цивільних закладів віддають, як правило, перевагу іншим сферам юридичної діяльності, аж ніяк не пов’язуючи свою долю з правоохоронною сферою.

Єдиним порятунком при цьому є здатність ВНЗ зі специфічними умовами навчання оперативно реагувати на зміни у базових засновках комплектування підрозділів та служб правоохоронних органів (окремо для патрульних поліцейських, слідчих, оперативних працівників тощо), створення різноманітних алгоритмів навчання, що поєднують у собі теоретичну і практичну складові та враховують особливості службової підготовки. Через ці фактори є потреба у збереженні державного замовлення для таких закладів. Водночас ми залишаємось прибічниками проєвропейського вектору розвитку вищої освіти, що включає застосування передових технологій та засобів навчання, які поєднуються з практичною підготовкою. Переконані, що остаточна відмова від рудиментів радянської системи є безумовним пріоритетом реформування вищої школи, адже узгоджується з державною політикою, що задекларована Україною під час приєднання до основних міжнародних документів у цій сфері.