Провідні харківські бадмінтоністки, одні з лідерів жіночої національної збірної України Єлизавета Жарка та Марія Столяренко вже кілька місяців перебувають в Азії. Спочатку в Таїланді, потім в Індонезії, тепер у Малайзії. Тут вони тренуються, виступають на представницьких міжнародних турнірах та часто дають інтерв’ю місцевим ЗМІ про ситуацію в Україні.
Одне з останніх, для індонезійського ТБ, зібрало у ютюбі вже понад 200 тисяч переглядів! Кореспондент спортивної редакції «Харьковских известий» додзвонився до Єлизавети Жаркої в Малайзію і в телефонній розмові дізнався про подробиці життя харківських бадмінтоністок, які зараз знаходяться далеко від Батьківщини, але ні на хвилину не забувають про неї, розповідаючи про Україну всьому світу.
– Єлизавето, зараз увага іноземної преси до українських спортсменів справді зросла. Чи відчуваєте ви цю увагу, перебуваючи в Азії?
– Безперечно. І я вважаю, що потрібно обов’язково використати цю можливість – частіше й більше розповідати світові про Україну, війну, яку розв’язала росія. Тим більше, що в Азії небагато людей достовірно знають про нинішню ситуацію в нашій країні. Тому, перебуваючи тут, ми не відмовляємо нікому із представників місцевих ЗМІ в інтерв’ю чи коментарях. Виступаючи на турнірах і перебуваючи на тренувальних зборах у Таїланді та Індонезії, наше спілкування з пресою, дійсно, збільшилося. І в цьому також є заслуга й українських посольств у цих країнах. Наприклад, у Джакарті співробітники нашого посольства поділилися нашими контактами з місцевою пресою та організували нам низку інтерв’ю. В тому числі, й на популярному в країні каналі «CNN Індонезія». Також в Індонезії ми давали коментарі місцевій радіостанції, кільком інтернет-виданням, вийшла стаття в одній із газет.
– Ваше інтерв’ю з Марією Столяренко каналу «CNN Індонезія» набрало в ютюбі вже понад 200 тисяч переглядів. Про що йшлося у цій програмі?
– Наша розмова розпочалася з бадмінтону, адже в Індонезії дуже популярний цей вид спорту. А ми з Машею зіграли тут уже кілька великих турнірів Світової Суперсерії. Але потім ми змогли розповісти про те, що відбувається у нашій країні, у рідному Харкові. Про те, що наше місто знаходиться поряд із кордоном з окупантом і одне з перших прийняло на себе удар. Про те, що Харків постійно зазнає обстрілів на протязі усіх чотирьох місяців війни, про загиблих мирних жителів, зруйновану інфраструктуру, про те, як доводиться виступати та тренуватися провідним українським спортсменам у нинішніх реаліях. Говорили і про наші сім’ї. У мене зараз у Харкові залишаються батьки та чоловік, у Маші – батько. Розповідали і про наші щоденні дзвінки рідним з одними й тими самими питаннями: «Як ви?», «Чи всі живі наші знайомі та близькі?», «Чи вціліли наші дома?»… Але, читаючи коментарі до цього відео в ютюбі, я бачу, що багато хто, тут в Азії, або ще не вірить, або просто не хоче вірити в те, що відбувається зараз в Україні. Ще частина людей просто зайняла нейтральну позицію за принципом «моя хата з краю». Тому обов’язково треба продовжувати працювати в цьому напрямку, говорити людям різних країн про те, що якщо зараз світова спільнота не підтримає Україну, війна може прийти і в їхній дім, і це вже не буде «десь далеко і нас не стосується»…
– Коли в Україні почалася війна з російським агресором у Дніпрі мав проходити Кубок України з бадмінтону. Ви теж збиралися там виступати?
– Так, Кубок України стартував у Дніпрі 23 лютого матчами кваліфікації. І майже вся наша харківська команда була там. Я ж мала виступати в жіночому парному розряді, боротьба в якому починалася наступного дня. У мене був квиток на автобус на 7 годину ранку 24 лютого. Але цього дня у Дніпро я вже не поїхала…
– А як довідалися, що почалася війна?
– Мені зателефонував батько о п’ятій ранку і сказав, що російські війська вторглися на нашу територію, що це війна. О шостій ранку ми вже чули перші вибухи. Коли обстрілів побільшало, спускалися до підвалу. Паніки не було, але в перші дні була розгубленість, нерозуміння, що робити далі, як бути?
– Як довго ви перебували в Україні після початку війни?
– Наприкінці лютого ми з чоловіком вирішили таки їхати машиною до Дніпра. Речі взяли по-мінімуму, була надія, що скоро повернемося додому. Але з того часу вдома я не була. Добиралися до Дніпра складно, частина доріг була перекрита. У місті побули кілька днів, потім вирушили до Вінниці, де мешкали ще півтора тижні. Весь цей час на зв’язку зі мною були друзі-бадмінтоністи з Польщі та Франції. Вони запрошували до себе, тим більше що у Франції я вже кілька років виступаю в клубній лізі. І я вирішила їхати. Чоловік залишився в Україні, потім повернувся до Харкова, а я евакуаційним потягом дісталася Львова й 11 березня була вже в Польщі, далі приїхала до Франції. Тут виступала та тренувалася, а в середині травня у складі української збірної виїхала до Таїланду.
– В Азії ви знаходитесь вже два місяці, а як взагалі виник цей варіант?
– Влітку в Азії проходить низка міжнародних турнірів з бадмінтону, етапи Світового туру. Задля того, щоб продовжувати покращувати свою позицію у світовому рейтингу та підвищувати свій рівень гри, нам потрібно приймати участь у таких змаганнях. Тому, разом з Федерацією бадмінтону України, при підтримці Національного Олімпійського комітету, було прийнято рішення про подорож в Азію задля участі в змаганнях. В Таїланді ми відіграли крупний міжнародний рейтинговий турнір, а потім ще три тижні перебували на зборах. Окрім мене у команді були ще дві вихованки Харківського бадмінтонного спортивного клубу – Поліна Бугрова та Марія Столяренко, а також перша ракетка країни Марія Улітіна з Дніпра. Дякуємо місцевій федерації бадмінтону, яка допомогла із організацією тренувального процесу.
Президент нашої Федерації Олексій Дніпров зв’язався також із посольством України у Таїланді. Співробітники посольства приїжджали до нас на збори, ми були з ними у постійному контакті. Вони ж попередили своїх колег із посольства України в Індонезії, що надалі ми перебуватимемо вже в цій країні. До речі, працівники нашого посольства в Індонезії не лише допомогли нам зв’язатися з місцевою пресою, а й підтримували нас на трибунах із прапором України під час наших матчів на турнірі у Джакарті.
– Зараз ви вже у Малайзії, які ваші подальші плани?
-Так, після Таїланду Поліна Бугрова та Марія Улітіна повернулися до Європи, ми з Марією Столяренко потім виступали та тренувалися в Індонезії, а зараз приїхали до Малайзії – на батьківщину нинішнього тренера української збірної команди Саліма Саміона. Тут ми продовжимо свою підготовку до чемпіонату світу з бадмінтону, який у серпні відбудеться у Японії. Поки що для нас важливим є не скільки спортивний результат, скільки представництво нашої країни на великих світових змаганнях. Щоби бачили наш прапор, не забували про Україну. Щоби міжнародна Федерація бадмінтону продовжила не допускати російських та білоруських спортсменів до таких турнірів, доки у нас у країні не закінчиться війна, це також важливо. І звичайно, я та Маша будемо продовжуватимемо в Азії нашу інформаційну кампанію, зустрічатимемося зі ЗМІ та розповідатимемо, кричатимемо про Україну! Маю стовідсоткову впевненість у Перемозі України в цій війні, ми ж просто хочемо зробити і свій невеликий внесок, щоби наблизити цю довгоочікувану Перемогу.
Надалі всі мої думки пов’язані саме з рідним Харковом, я зараз не розглядаю пропозиції залишитися працювати в Європі чи Азії. Хочу тренувати дітей у нашому Харківському бадмінтонному спортивному клубі. Нажаль, спорткомплекс, у якому проходили наші домашні тренування, знаходився наш спортклуб, де займалися сотні дітей не лише бадмінтоном, а й іншими видами спорту, на цьому тижні був зруйнований під час ворожих обстрілів… Знаю, що після Перемоги ми обов’язково все відбудуємо і відновимо, але ніколи не пробачимо російському агресорові всі ці жахи війни. Дуже мрію повернуться до своєї родини, друзів, колег та близьких, і вірю, що скоро ми обов’язково зустрінемося в нашому прекрасному місті під мирним небом!
