Лінія фронту – лінія долі. Історія ветерана Другої світової Лідії Іващенко (відео)

Яна Біляєва

2 роки ago

Лідії Яківні Іващенко – 98. Каже, прожила цікаве, складне, мудре життя. І найстрашніше, що може бути, це війна…

Влітку 41-го шістнадцятирічна Ліда закінчила школу медичних сестер. І її перша практика в госпіталі стала найважчим випробуванням в її юному житті, бо розпочалась війна. Працювала в хірургічному відділенні. Говорить, страху не було. Була впевненість, що впорається. Тож вже у 1942-му пішла на фронт добровольцем. Рятувала поранених у медсанбаті в Барвенково Харківської області поки фашистська армія не розпочала контрнаступ і не окупувала місто. Довелось відступати. І цей епізод війни закарбувався в пам’яті Лідії Іващенко найгострішим спогадом.

ЛІДІЯ ІВАЩЕНКО ВЕТЕРАН ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Самое тяжелое, конечно, отступление в 42-м году в мае месяце, с Барвенково. Потому что один день самолёты: одни летают, бомбили вторые. И на второй день пошли танки. И там оставили очень много раненых. Собственно вывозить то и нечем. Грузовые машины сколько могли взять, а все остальные остались там раненые. И всю дорогу при отступлении бомбили. Мы и шли, и бежали до самого Изюма. А в Изюме, там у меня тоже родычи. До двора добежала, и бомба – меня как раз и контузило, и ранило. Неделю я переседела у родственников и потом пошли дальше в отступление. Вот это самое, самое тяжёлое начало.

Потім був госпіталь у Куп’янську. А у 1943-му Лідія стає начальником так званої ” вертушки” – це 10 товарних вагонів з червоним крестом, які перевозили поранених.

Погрузка сотень покалічених в боях бійців, стікаючих кров’ю, контроль за їх станом в дорозі – все було в руках тендітної, на той час вже вісімнадцятирічної, дівчини.

Читайте нас у Facebook, Telegram, Instagram та дивіться наші відео в YouТube та TikTok.

На питання, що допомогло їй тримати холодний розум керівника і гаряче серце рятівниці? Відповідає так:

Я считаю, мой сильный характер. Только этим.

Важкий шлях війни довелось пройти цій жінці. Найкращі роки юності вона провела на фронті.

Тим солодшую і жаданішою була перемога. Її Лідія зустріла в Австрії.

Мы приехали туда за ранеными. И победа, победа, победа – все, отовсюду стреляют, кто во что. Радуются.

Лідія Яківна каже, перемогу передчували. Смак перемоги в останні місяці війни вже кружляв в повітрі. Це слово було у всіх на вустах.

Потому что уже чувствовали, что вот вот конец. И конечно уже настроение было на победу. И конечно все радовались.

Тим, хто пережив ті страшні роки, болісніше сприймати сьогодення, ділиться Лідія Яківна. Серце крається від того, що коїться з рідним Харковом, з Україною.

Я понимаю, если война идёт на фронте, где-то боевая линия . Но вот это убийство людей гражданских , населения, это даже трудно придумать, что б вот так вот уничтожать людей. Это ещё хуже, чем немцы себя вели. Вот. Тогда фронт прошел, и ушли дальше. Но население же оставалось же целое. Харьков то целый остался. Но там, где бомбили, то разбитое. А сейчас, меня, когда говорят линия фронта, это не так волнует, как когда ракеты летят и убивают гражданское население. И смотришь на эти развалины, на этот один мусор, ну душа разрывается от этого.

Про що мріє ця сива жінка, яка бачила тисячі смертей? Лише у найскорішу перемогу і мир.

ОСТАННІ НОВИНИ